9. Виклики і загрози нового часу для Кримського ханства

Чимало істориків дотримуються думки, що коли у XVІ столітті за військовою потугою Кримське ханство ще випереджало Московське царство, то за сотню років потенціал росіян збільшився.

На початку XVIII століття головним геополітичним супротивником ханів і реальним ворогом, який міг захопити Крим, стала російська держава.

На той час Кримське ханство у зовнішній політиці залежало від політичної волі Стамбула. Саме тому позиція турецької держави у багатьох випадках впливала на плани кримських ханів. На початку XVIII століття Османська імперія обрала нову політику відносно Речі Посполитої і Московського царства – мирного співіснування.

Стамбул прагнув перекинути свої сили на боротьбу із угорцями і австрійцями, а тому зайвий північний фронт у Східній Європі став би великою проблемою для турецької армії. Цей фактор зіграв велику роль і для Кримського ханства.

Також майже припинилися походи ханів на українські землі, що так часто відбувалися за Хмельниччини – тепер економічна потреба в таких діях відпала. На півночі Кримського півострова майже повністю зникли залишки кочового скотарства, більшу увагу там стали приділяти ремісничому виробництву і землеробству.

У зовнішній політиці Криму теж були помітні зміни. З цього часу ханство вже не розглядалось Московським царством як велика загроза, а навпаки – як геополітична ціль і країна, яку можна підкорити.

Після реформ Петра I, російський імператор мав у своєму розпорядженні потужну армію європейського зразка. Кримським ханам у цих нових реаліях самотужки протистояти північному сусідові було досить складно; єдиною державою, яка могла Російське вторгнення в Крим 1736 р. дати росіянам гідну відсіч, була Османська імперія.

У 1736 році вперше в історії російські регулярні війська проникли на Кримський півострів.

До цього часу росіяни неодноразово пробували підкорити Крим, але усі ці спроби закінчувались невдало. А тепер армія російського військового діяча німецького походження Бургарда-Крістофа Мініха була споряджена артилерією, якої не вистачало кримському ханові, і легко захопила Перекоп. Цікаво, що турецький султан не надав військової допомоги Криму. Без османської підтримки сили ханства виявились неспроможні зупинити росіян, які вже пройшли «вогнем і мечем» західними землями півострова. Мініх захопив і спалив Гєзлєв, а потім вирушив до столиці – Бахчисарая. У той час хан зі своєю свитою вже покинув палац, який із прибуттям російських солдат був повністю спалений. Зруйнувавши чимало кримськотатарських поселень, російські війська покинули Крим, завдавши ханству колосальних втрат.

Реставрація ханського палацу тривала майже двадцять років. Після настільки вдалого походу наступного, 1737 року, до Криму прибуло нове російське військо під керівництвом Петра Лассі, але цього разу кримські татари і турки змогли дати загарбникам збройну відсіч.

У Петербурзі бажали підкорити Крим і знищити кримськотатарську державність, але одразу цього зробити не вдалось.

Інша велика загроза – це зростання проросійських настроїв у кримськотатарській політичній еліті. Так, серед найвпливовіших беїв і мурз Криму з’явилися думки, що Російська імперія є не ворогом, а потенційним союзником ханства, а дехто взагалі говорив про непотрібність ханської влади в Криму. Такі настрої активно підживлювалися із Петербурга. У столиці Російської імперії розуміли, що метод «вогнем і мечем», який був наочно продемонстрований військовими, не є ефективним для довгострокового панування і контролю над Кримом.

Ще однією великою політичною проблемою була постійна змінність на престолі кримських ханів. Деякі правителі Криму перебували у своєму статусі кілька років, і через настільки слабку нецентралізовану і швидкозмінну владу, у зовнішній і внутрішній політиці ханства спостерігалися негативні явища. Це стосувалося, передовсім, ногайських орд причорноморських земель.

Ще після розпаду Золотої Орди ногайці утворили власну державу – Велику Ногайську Орду, на чолі якої був верховний бей (згодом і вона розпалася на декілька держав). Між верховними беями і кримськими ханами було чимало конфліктів, зокрема і військового

характеру, оскільки ногайці небезпідставно вважали, що Кримське ханство хоче взяти під контроль їхні території. Наприкінці XVI століття ці орди все ж стали васалами хана, але будь-якої миті могли піти проти Бахчисараю. У середині XVIII століття в ногайські землі прибували чимало російських дипломатів, які обіцяли їхнім правителям незалежність при заступництві Петербурга. Як результат – у 1770 році беї Буджацької і Єдисанської орди заявили, що переходять під покровительство Росії.

Окрім цього, російські дипломати зверталися і до кримськогохана Каплана ІІ Герая із подібними пропозиціями. Так, велася мовапро абсолютну незалежність від Стамбула і волі турецького султана. Кримський хан скептично поставився до цієї ідеї, але пізніше не виключав можливості такого кроку. Звичайно, маючи в Криму чимало своїх агентів, турецький султан дізнався про ці обставини і швидко направив до Криму для правління іншого Герая – Селіма ІІІ. Цей кримський хан відкинув усі пропозиції росіян і відстоював місце Криму в орбіті Османської імперії. Після невдачі дипломатичної місіі російська імператриця Катерина ІІ вирішила використати силовий підхід, і у 1771 році російський воєначальник, князь Василь Долгоруков із військом вирушив на Крим. Турецькі гарнізони, які були розташовані там, покинули півострів, оскільки у той час самій Османській імперії потрібні були військові сили, щоб вирішити низку внутрішньополітичних проблем.

Тоді російський генерал запропонував Селіму ІІІ співробітництво і взаємодопомогу, але кримський хан відмовив Долгорукому, залишив ханський престол і вирушив у Стамбул, щоб віднайти сили для відсічі російським інтервентам. З цього моменту почалася окупація кримського півострова армією Російської імперії, а серед кримської знаті постало питання обрання нового хана.