Тема 4. Репресивна політика радянської влади щодо кримських татар

Боротьба радянської влади із місцевим «націоналізмом», репресії проти діячів культури не оминули й Крим. У травні 1928 року, вперше в історії радянських національних республік, було засуджено і розстріляно одного із керівників – голову Кримської АРСР Велі Ібраїмова. Незабаром після його страти було відкрито справу партії «Міллі фірка» і, як наслідок, репресовано понад 60 осіб. Потім розпочалася насильницька колективізація і розкуркулення.

Наприкінці 1929 – на початку 1930 рр. в Криму, під час колективізації, відбувалося руйнування традиційного кримськотатарського сільського господарювання. Оголошених «куркулями» жителів Криму виселяли до віддалених районів країни. Ця політика викликала спротив кримських татар і зумовила селянські виступи. Найбільш відомим є Алакатське повстання 1929 –1930 рр., яке було жорстоко придушене, і спричинило по собі нові хвилі репресій.

У другій половині 1929 року Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) провів у Криму операцію з виявлення «неблагонадійних елементів». У селі Ускут діяв такий собі Попов, який зміг переконати місцевих мешканців виступити проти колективізації, після чого склав і передав до НКВС списки селян, які не бажали йти в колгоспи. Селян Ускута і сусідніх селищ, що повстали проти режиму,  заарештували. За списками провокатора схопили близько 800 осіб, 63 людини розстріляли, а інших засудили до різних строків позбавлення волі.

У першій половині 1930-х рр. репресії продовжились. У 1934 році «чисткам» піддали школи 2-го ступеня. В Кримському педінституті репресували його директорів – Асана Шумена, а потім Мустафу Бекірова.

«У Радянській Росії для того, щоб заарештувати і навіть винести людині смертний вирок – суд необов’язковий. Який вирок буде потрібний ГПУ, той і буде. Міра покарання буде такою, яку було визначено для людини завчасно. І виконано буде все відповідно до букви закону. В основі своїй закон є іграшкою в руках ГПУ. Вузькі і темні кімнатки в’язниць, методи дізнань і тортур – все добирається індивідуально стосовно до кожної людини». Так писав кримськотатарський письменник Шевкій Бекторе, який провів у сталінських таборах 25 років. Бекторе заарештували у 1932 році, а пік репресій припав на період «великого терору» – 1937-1938 рр.

Пленум ЦК ВКП(б), який відбувся 23 лютого – 5 березня 1937 року, був присвячений політичному обґрунтуванню розгортання масових репресій в СРСР. У доповіді Сталіна зазначалось, що пріоритетом стає нещадна боротьба з ворогами.

У липні 1937 року партійними постановами по всій країні створювалися так звані «трійки». Ці органи на місцях (республіканські, крайові та обласні трійки НКВС СРСР) виникали для проведення заходів проти «антирадянських елементів». Вони діяли в СРСР із серпня 1937 до листопада 1938 року, «і зазвичай» складалися із трьох осіб – начальника, секретаря та прокурора. Рішення виносились «трійкою» заочно – за матеріалами справ, що надавались органами НКВС, а в деяких випадках – і за відсутності будь-яких матеріалів, просто за списками заарештованих.

Процедура була довільною, протоколи не велися. За мінімальної доказової бази, а часто і за її відсутності, рішення щодо застосування репресії виносились доволі швидко. Так було відкрито простір для масових репресій.

У Криму постановою обкому партії «трійку» затвердили 4 липня 1937 року. На цей момент вже були заарештовані декілька високопосадовців із кримськотатарської партійновладної еліти та інтелігенції. Арешти розпочались ще у другій половині 1936 року, а навесні 1937 ув’язнили авторитетних діячів культури – редактора газети «Ені Дунья» Тейфука Бояджиєва, письменника і педагога Асана Сабрі Айвазова, філолога Османа Акчокракли, редактора радіокомітету Решата Рефатова, наукового співробітника центрального науково-дослідного інституту національностей при Наркомпросі РРФСР Мамута Недіма.

15 червня 1937 року заарештували наркома землеробства Кримської АРСР Февзі Мусаніфа і директора педагогічного інституту Мустафу Бекірова, 26 червня – колишнього наркома освіти республіки Рамазана Олександровича, 31 червня – колишнього другого секретаря обкому партії, пізніше наркома освіти Біляла Чагара, а 8 вересня 1937 року – голову ЦВК Кримської АРСР Ільяса Тархана.

Усім їм оголосили звинувачення у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації. Вочевидь, готувався великий політичний процес щодо кримських татар. Хоча склад заарештованих був представницьким, проте потрібен був керівник міфічної націоналістичної організації – вагома політична фігура. Таку постать швидко знайшли – «призначили» одного із лідерів автономії, голову уряду Кримської АРСР Абдураїма Самедінова. 17 вересня 1937 року його схопили, а за кілька днів виключили з партії «за потурання буржуазним націоналістам».

Після Самедінова продовжилися арешти впливових діячів кримськотатарської політичної і культурної еліти – заступника директора Науково-дослідного інституту татарської мови і літератури Якуба Азізова, керівника Кримдержвидаву Біляла Чешмеджі, письменника Умера Іпчі й багатьох інших.

В обвинувальних висновках щодо членів керівної групи зазначалось, що створена ними «контрреволюційна пантюркістська націоналістична організація» ставила за мету насильницьке повалення радянської влади, відторгнення Криму від СРСР і встановлення буржуазно-націоналістичного ладу.

17 квітня 1938 року переважну більшість звинувачених засудили до найвищої міри покарання – розстрілу. Наслідки цієї масштабної трагедії кримськотатарський народ відчуває і до сьогодні.