Тема 4. Указ від 5 вересня 1967 р. Зближення із правозахисниками
На початок 1967 р. національний рух кримськотатарського народу досяг високого ступеня організованості. Його активність змусила владу в рік 50-річчя Жовтневої революції запропонувати рішення кримськотатарської проблеми.
21 липня 1967 р. відбувся прийом делегації активістів руху представниками політичного керівництва країни. Прийом вів голова КДБ СРСР Ю. Андропов. Він повідомив кримським татарам, що незабаром буде виданий Указ про реабілітацію кримськотатарського народу, а питання про повернення народу до Криму вимагає додаткового вивчення.
Виходячи на мітинги 27 серпня і 2 вересня 1967 р. у Ташкенті, кримські татари ще не знали, що на багато років їхнє «національне питання вирішене». 17 серпня 1967 р. було прийнято Постанову Політбюро ЦК КПРС. Основна теза цього документа: кримські татари «вкоренилися» у місцях вигнання, тож «повернення їх до Криму недоцільно».
А 5 вересня 1967 р. був виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які раніше проживали в Криму». Він скасовував рішення державних органів у частині, яка містила огульні звинувачення щодо «громадян татарської національності, які проживали в Криму», але стверджував, що вони «вкоренилися на території Узбецької та інших союзних республік». У Постанові, що слідувала за Указом, говорилося, що «громадяни татарської національності і члени їхніх
сімей користуються правом, як і всі громадяни СРСР, проживати на всій території Радянського Союзу відповідно до чинного законодавства про працевлаштування і паспортний режим».
Як виявилося згодом, застереження щодо «паспортного режиму» містило в собі підступ.
Кримські татари сприйняли Указ як ключ, що відкрив їм шлях на батьківщину. Уже до кінця вересня 1967 р. до Криму прибули близько 2000 татар, однак практично ніхто з них не був там прописаний.
Відтак куплені кримськими татарами будинки зносили бульдозерами, а людей насильно виселяли за межі півострова. Генерал-правозахисник Петро Григоренко назвав цей указ «найбрехливішим і найлицемірнішим з усіх, які видавалися щодо кримських татар».
Настанова на відкритість, спроби діалогу з владою – все це зближувало кримськотатарських активістів із представниками демократичного руху – правозахисниками. Навесні 1968 р. розпочалися тісні контакти кримськотатарського та демократичного рухів.
У березні 1968 р. кримськотатарські активісти влаштували бенкет на честь письменника Олексія Костеріна, захисника репресованих народів. На ньому генерал-правозахисник П. Григоренко закликав кримських татар не замикатися у «вузьконаціональній шкаралупі», порадив їм звертатися за допомогою до радянської і світової громадськості, до міжнародних організацій. Було вирішено провести масову маніфестацію з вимогою повернути кримських татар на батьківщину і відродити Кримську АРСР.
Така демонстрація відбулася 21 квітня 1968 р. у Чирчику Ташкентської області. Вона була жорстоко розігнана, десять її учасників постали перед судом. Вперше в історії кримськотатарського руху підсудних захищали московські адвокати – Софія Каллістратова, Леонід Попов, Юрій Поздеєв, Володимир Ромм. Сталося це за ініціативи П. Григоренка, який в цей час активно захищав права кримських татар.
17 травня 1968 р. в Москві відбулася демонстрація, приурочена до чергової річниці депортації. Для участі в демонстрації в Москву прибуло близько 800 представників кримських татар. Серед них були жінки і старші люди – ветерани війни. Це не зупинило міліціонерів. Кримські татари були затримані й побиті, а потім під конвоєм завантажені у поїзди і відправлені до місць проживання. У 1968-1970 рр. відбувалися процеси над тими, хто відкрито критикував Указ від 5.09.1967 р. і дії влади під час чирчикських і московських подій. Найбільший резонанс мав так званий «Процес десяти», матеріали якого розійшлися у «самвидаві», а потім були опубліковані на Заході окремим виданням.
Ці події сформували нове ставлення кримських татар до влади. Останні ілюзії щодо швидкого вирішення кримськотатарської проблеми були розвіяні.