Тема 3. Зоря національного відродження: початок модернізації кримськотатарського народу (1883–1917 рр.)
«Кунь догъды» («Сонце зійшло») – так назвав автобіографічний роман видатний кримськотатарський просвітник, культурний та громадсько-політичний діяч, реформатор тюркського та ісламського світу Ісмаїл Гаспринський (1851–1914). Дійсно, його діяльність відкрила новий етап розвитку кримськотатарського народу,
який називають національним відродженням або початком творення модерної кримськотатарської нації. Символічним його стартом можна назвати друк І. Гаспринським у квітні 1883 р. в Бахчисараї першого номеру газети «Терджиман – Переводчик».
Одразу після катастрофічної еміграції кримських татар у 1854–1862 рр. деякі спостерігачі навіть сумнівалися, чи зможе народ вижити. Сучасник тих подій, історик Ф. Хартахай писав: «Кримськийюрт… у 1783 р. припинив своє існування, а в 1861 р., на нашихочах, його народ перестав для нас існувати і фактично: він залишив
Крим і приєднався до мас мусульманства в Туреччині». Втім, песимісти невдовзі пересвідчилися у зворотному.
Звісно, негативні процеси у житті кримських татар, пов’язані з імперською політикою колонізації Криму, не зникли. Відбулися чергові, хоч і не надто масові хвилі вимушеної кримськотатарської еміграції до Туреччини: у 1892–1894 рр. через скасування пільг з військової служби та побоювання порушити норми ісламу виїхало 3 тис. осіб, а у 1901–1904 рр. через чутки про насильницьке навернення у християнство і безземелля –18 тис. осіб. Таврійський губернатор В. Трепов вітав еміграцію як привід викупити землю кримських татар та передати її в руки росіян. «Я переконаний, що цим буде зроблено дійсний крок до подальшої колонізації Криму», – заявляв він.
У 1902 р. В. Трепов заборонив татарам, які емігрували до Туреччини, будь-коли повертатися в Російську імперію. Заборону скасують лише за 8 років.
Царська влада наприкінці ХІХ ст. ще більше звузила релігійні права кримських татар – у 1885 р. вона утворила Особливу комісію з вакуфів, яка розпоряджалася майном і капіталами ісламських установ, і яку міг очолювати немусульманин. 1883 р. відбулися нові вибори муфтія, які влада не визнала, і відтоді призначала виконувача обов’язків муфтія. До того ж, у 1891 р. законодавчо змінили порядок його призначення – відтепер міністр внутрішніх справ сам, без будь-яких виборів, висував кандидатуру муфтія, а цар її затверджував.
Погіршувалося соціальне становище кримськотатарських мас. У 1884 р. міністр державного майна за згодою МВС заборонив відведення казенних земель у наділи кримським татарам у зв’язку з «недостатністю казенних земель» і необхідністю поселення російських безземельних селян. У результаті, якщо в 1885 р. безземельними були 45% кримських татар, то у 1917 р. – вже 60%.
Всеросійський перепис 1897 р. зафіксував, що населення Криму між 1865 і 1897 рр. зросло у 2,5 рази й досягло 546,7 тис. осіб. Збільшилась чисельність і кримських татар – з майже 100 тис. до 194,3 тис.осіб, але їх частка у кримському населенні впала з 50% до 35,6%.
Корінний народ все ще лишався більшістю в Криму, але тепер відносною: 33,1% складали росіяни, 11,8% українці, 5,8 % німці, 4,4% євреї, 3,1% греки, 1,5% вірмени, 1,3% болгари, 1,2% поляки.
Перепис статистично показав і проблеми з освітою – кримськітатари опинилися посередині списку етнічних спільнот за цим показником. Окрім того, Крим виявився високоурбанізованим регіоном (понад 40 % кримчан були містянами), а кримськотатарський народ жив переважно на селі.
Попри ці негативні процеси в житті кримських татар, які розпочалися у попередньому періоді, з 1880-х рр. є підстави говорити про початок відродження народу. Це пов’язано з діяльністю його освічених представників, які цілеспрямовано працювали на покращення становища кримськотатарського етносу, його просвіту і модернізацію. Уособленням першого етапу цього процесу по праву є І. Гаспринський.
Він народився в селі Авджікой (тепер Охотниче) під Бахчисараєм у родині військового, яка була затверджена у дворянстві в 1854 році. Отримав початкову і середню освіту вдома, в мектебе, у Сімферопольській гімназії, навчався у Воронізькому кадетському корпусі, Московській військовій гімназії. Після недовгого періоду викладання в Криму, І. Гаспринський вирушив до Парижу, де у 1871–1874 рр., зокрема, слухав лекції у Сорбонні та працював секретарем і перекладачем письменника І. Тургенєва. У 1874–1875 рр. мандрував і навчався у Османській імперії. У 1876 р. повернувся в Крим, де його обрали гласним міської думи Бахчисарая, а у 1879–1884 рр. – міським головою. За роки його керівництва бюджет Бахчисарая зріс утричі, була збільшена квота для нехристиян у думі, місто облаштовувалося. Ще у роки навчання та мандрів Європою, Африкою та Близьким Сходом, І. Гаспринський виробляє свій погляд на потребу подолати відставання мусульманського світу шляхом поєднання досягнень західної науки, освіти і технологій із духовним спадком ісламу. З метою популяризації своїх ідей він відкрив у 1882 р. в Бахчисараї типографію і кілька років намагався отримати дозвіл на видання газети. Нарешті, з нагоди сторіччя приєднання Криму, влада дозволила видавати татарською і російською мовами «Терджиман – Переводчик».
Ця газета два десятиліття була єдиним виданням тюрко-мусульманських народів Російської імперії. Її читали на Кавказі, Поволжі, Уралі, Центральній Азії, її матеріали передруковувала періодика інших країн – аж до Єгипту та Китаю. «Терджиман» проіснував до 1918 р., редагований з 1914 р. сином засновника – Рефатом.
І. Гаспринський на шпальтах газети пропагував ідеї підняття культурного рівня мусульман, засвоєння ними досягнень науки, педагогічної реформи, захисту прав мусульманок, єдності тюрків Російської імперії та загальнотюркської солідарності, діалогу слов’ян і тюрків, агітував проти еміграції кримських татар. Для зближення тюркських народів він прагнув виробити на основі cпрощеного варіанту османської мови із додаванням кримськотатарських слів загальнотюркську літературну мову.
І. Гаспринський був палким прихильником запровадження нового методу викладання – «усул аль-джадід» (з араб. «новий метод») на противагу «усул аль-кадімі» («старий метод»). Викладання у традиційних конфесійних школах – мектебах і медресе – не відповідало вимогам часу ані за формою, ані за змістом. У них вивчали арабську мову, Коран і певні богословські дисципліни. Запровадження реформатором звукового методу навчання арабській мові замість поскладового дозволяло скоротити її засвоєння із 6–7 років до 2–3. Інший час використовувався для викладання загальноосвітніх дисциплін, російської, татарської та інших мов, що робило учнів грамотнішими та конкурентоздатнішими.
Вже у 1884 р. І. Гаспринський відкрив у Бахчисараї мектеб із новим методом викладання для хлопців, а невдовзі й для дівчат.
Подібні заклади освіти з часом виникнуть у багатьох куточках Російської імперії та за її межами. Кримський просвітник став найвідомішим пропагандистом звукового методу навчання, автором педагогічної літератури. На поч. ХХ ст. в Криму більшість мектебів стане новометодними. Джадидізм, як громадсько-педагогічний рух, виник саме в Криму. Невдовзі він переросте у боротьбу за осучаснення способу життя тюрків загалом.
І. Гаспринський зробив величезний внесок у розвиток культур багатьох народів. Його зусиллями провінційний Бахчисарай перетвориться на важливий центр тюркомусульманського світу. Туди за порадою або для праці у типографії чи в «Терджимані» наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. будуть приїздити не тільки молоді кримці, а й діячі Поволжя, Уралу, Кавказу, які пізніше стануть елітою своїх народів. На відзначенні 20-річного ювілею «Терджимана» в Бахчисараї його творця назвуть «батьком російських мусульман».
Помітний внесок у підвищення культурно-освітнього рівня корінного народу зробили кримськотатарські благодійні товариства. Вони почали виникати у 1890-х рр. У Сімферополі створив і очолив Кримське мусульманське благодійне товариство («Джемієт хайріє») колишній військовий, поміщик і благодійник І. Муфтізаде. На поч. ХХ ст. мусульманські благодійні організації діяли у всіх значних містах, повітах і навіть окремих селах Криму, і могли вирішувати деякі питання освіти, підтримки культури, надавали допомогу малозабезпеченим.
Якщо І. Гаспринський був яскравим прикладом ліберального реформатора, то Асан Нурі (1857–1903) став першим представником типу кримськотатарських революціонерів. Цей уродженець села Ай-Василь був вивезений батьками в Туреччину, там отримав вищу освіту, служив у державних органах, увійшов до кола реформатора-конституціоналіста Мідхат-паші. Після відсторонення від влади останнього, Нурі повернувся в Крим, де вчителював і вів громадсько-політичну діяльність. А. Нурі агітував кримських татар припинити еміграцію, займався антицаристською пропагандою, за що був ув’язнений і отримав заборону на вчителювання. Через використання нових методів викладання у школі мав конфлікти із кадимістами. Заснував підпільну організацію «Неджат» (з кримтат. «Спасіння»), яка діяла у 1898–1907 рр. і мала утопічну мету – перетворити Крим на самостійну нейтральну республіку типу Швейцарії, під заступництвом великих держав Європи. Після смерті А. Нурі організацію очолив педагог, талановитий літератор, громадсько-політичний діяч Асан Сабрі Айвазов. Пізніше він назве Нурі «батьком національної та націоналістичної течії».
Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. в Криму розпочинається індустріалізація: у Керчі будується металургійний завод, у Севастополі – судноремонтний, залізницю добудовують до Феодосії та Керчі, зростають порти, розвивається курортна галузь, хоча економіка лишається переважно аграрною. Поглиблення кризових явищ у соціально-економічному та суспільно-політичному житті Росії, поразка у російсько-японській війні 1904–1905 рр. спричинили революцію 1905–1907 рр.
Крим опинився у вихорі революційних потрясінь. Перебіг революції мав серйозний вплив на розгортання кримськотатарського руху. Запровадження деяких прав і свобод дозволили І. Гаспринському створити нові видання, серед яких перший журнал для жінок в ісламському світі «Алем-інісван» («Жіночий світ»).
Але головне, під час революції кримськотатарський рух перейшов від культурно-освітнього етапу до політичного: оформлюються організаційно ліберальнодемократична та революційно-демократична його течії. Першу очолив І. Гаспринський. Навесні 1905 р., за рішенням наради представників мусульманських громад Криму, урядові Росії була направлена петиція з пропозиціями поширити права і свободи на мусульман, вирішити проблеми національної освіти та безземельних селян, обирати керівництво ТМДП усіма віруючими мусульманами Криму, ліквідувати дискредитовану тимчасову комісію з вакуфів.
Кримськотатарські діячі ліберального напряму брали участь у 1905–1906 рр. у проведенні трьох з’їздів російських мусульман. На першому з них було утворено ліберально-демократичну організацію «Бутюнрусіє Іттіфак ель муслімін» («Всеросійський союз мусульман»), яку згодом перетворили на партію. І. Гаспринський та деякі інші кримчани входили до її керівних органів. Восени 1905 р. в Криму було утворено губернське відділення партії. Позиція цієї політичної сили була близькою до програми партії конституційних демократів, але до неї додавалася вимога культурно-національної автономії. Після революції діяльність «Союзу мусульман» припинилася, а І. Гаспринський зробив спробу у 1907–1908 рр. скликати у Каїрі Всесвітній мусульманський конгрес. За цю ідею та великі зусилля для її реалізації редакція французького сходознавчого журналу висунула його кандидатуру на здобуття Нобелівської премії миру.
Неформальним центром революційно-демократичної течії був Карасубазар (Білогірськ), де діяв гурток на чолі з непересічним громадським і політичним діячем, педагогом, Карасубазарським міським головою та першим депутатом Державної думи – кримським татарином Абдурешидом Медієвим (1880–1912). Він ініціював видання другої кримськотатарської газети «Ватан хадимі» («Слуга Батьківщини»). Ця течія охопила значну частину нечисленної тоді національної
інтелігенції, насамперед – учителів. Їхні гуртки під час революції були у Бахчисараї, Сімферополі, Євпаторії, Феодосії, Ялті.
«Молодотатари», порівняно з лібералами, радикальніше критикували політичний режим в Росії, схилялися до федералізму і соціалістичного способу вирішення проблем селян і, що важливо, хоч і виступали за мусульманську та тюркську солідарність, але робили наголос на захисті інтересів саме кримських татар. Друге крило «молодотатар» виникло серед кримських студентів у Туреччині.
Після революції молодотурків 1908 р. у Стамбулі було утворено «К’ирим талебі джемієті» («Кримське студентське товариство»). Його очолив син мулли, студент юридичного факультету Стамбульського університету Номан Челебіджіхан (1885–1918), який у майбутньому стане провідним політичним та релігійним лідером кримських татар. У діяльності цього товариства грали помітну роль ще кілька студентів – майбутні лідери національного руху. Серед них був Джафер Сейдамет (1889–1960), який через тиск російських дипломатів за публікацію твору про пригноблення свого народу Росією, змушений був виїхати з Туреччини до Франції, де навчався на юридичному факультеті у Сорбонні.
Н. Челебіджіхан ініціював утворення у 1909 р. підпільної кримськотатарської організації «Ватан» («Батьківщина»), яка спиралася на ідеї служіння кримськотатарському народу, та національновизвольної боротьби. Окрім того, кримськотатарська молодь входила до організацій учнів-російських тюрків у Туреччині та деяких пантюркістських об’єднань.
Нові випробування принесла кримським татарам Перша світова війна (1914–1918). Росія вступила у неї у складі Антанти, а Туреччина приєдналася до ворожого їй блоку держав на чолі з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Халіф оголосив священну війну – джихад – Антанті, втім, це не викликало антиурядових акцій з боку кримських мусульман. Більше того, кілька тисяч кримських татар на заклик Таврійського муфтія пішли до лав російської армії.
Позатим, тисячі кримських татар, які мали турецькі паспорти, були депортовані до внутрішніх губерній імперії. Важливою складовою національного відродження кін. ХІХ – поч. ХХ ст. було творення сучасної культури і мистецтва.
У цей час після довгого занепаду, пов’язаного із виїздом після 1783 р. меценатів – ханської династії Гераїв, значної частини заможних та освічених верств загалом, починає активно розвиватися кримськотатарська література. І. Гаспринський заклав основи оповідання і роману в кримськотатарській літературі. Його перу, зокрема, належать повість «Африканські листи», роман «Французькі листи», містична новела «Лихо Сходу», історичне оповідання «Дівчина-левиця». Він виховав цілу плеяду кримських прозаїків, поетів і публіцистів, серед яких – А.С.Айвазов, О.Акчокракли, А.Лятіф-заде, І.Льоманов.
У Стамбулі студенти утворили кримськотатарський літературний гурток «Яштатар язилари». Його співорганізатор А.Одабаш свідчив, що гурток «головним чином переслідував мету вироблення суто кримськотатарської мови та очищення її від турецької».
Становлення нової культури було непростим не лише через політику царськоїадміністрації, а й через традиціоналістівкримських татар, свідченням чого стало вбивство у 1913 р. поета і драматурга У. Тохтаргази.
Особливе місце в історії кримськотатарської літератури займає Номан Челебіджіхан. Він став поетом, одним із творців сучасної реалістичної та романтичної кримськотатарської прози. На початку 1917 р. газета «Терджиман» надрукувала його вірш «Ант енткенмен» («Я поклявся»), який невдовзі став національним гімном кримських татар.
На межі ХІХ і ХХ ст. відбувається відродження кримськотатарського театрального мистецтва. У 1882 р. кримськотатарською мовою друкується п’єса «Бахтіяр». В 1886 р. у Бахчисараї трупа Сердарова дала виставу кримськотатарською мовою, а у 1900 р. вже кримськотатарська трупа поставила п’єсу за твором Пушкіна. У жовтні 1901 р. у Бахчисараї відкрили театральну будівлю. Першою поставленою кримськотатарською п’єсою стала «Оладжаг’а чаре олмаз» («Чому бути – того не минути») драматурга С. Озенбашли. У виставі демонструвався конфлікт під час весілля. Другий показ п’єси зірвали глядачі, які впізнали себе у її героях. Цей твір став класикою національної драматургії. Бахчисарайська трупа представляла виставиза творами кримськотатарських, російських, західноєвропейських і турецьких авторів. Жіночі ролі спочатку грали чоловіки, бо акторство вважалося не гідним жінки-мусульманки. Першим кримськотатарським акторкам навіть довелося виїхати з Криму, але попри це, напередодні 1917 р. деякі їхні колеги вже набули популярності, як, наприклад, А. Тайганська.
На початку ХХ ст. з’являються по-європейськи освічені професійні художники-кримські татари, першими серед яких були У. Боданинський і А. Абієв.
Кримськотатарське декоративно-ужиткове мистецтво, хоч і сильно постраждало у період Російської імперії, але все ж вижило завдяки родинним традиціям та існуванню кримськотатарських цехів – еснафів. На поч. ХХ ст. неодноразово піднімалося питання щодо створення спеціальних навчальних закладів для його збереження і розвитку, зрештою такий заклад вдалося відкрити у Ялті.