Тема 2. Негативний вплив Кримської війни на долю кримських татар та їх наймасовіша вимушена еміграція (1853–1883 рр.)

У 1853–1856 рр. кримські татари опинилися в епіцентрі чужої для них війни, але за яку їм довелося сплатити величезну ціну.

Кримська війна стала найбільшим збройним конфліктом між наполеонівськими і світовою війнами. На поч. 1850-х рр. Росія вкотре прагнула розділити Туреччину і навіть запропонувала це Великобританії, але прорахувалася. Коли вона напала у 1853 р. на османські володіння, то на боці Стамбула виступили Франція, Великобританія та Сардинське королівство. У вересні 1854 р. 60-тисячне військо союзників висадилося під Євпаторією і вирушило на облогу Севастополя.

Тоді ж у Євпаторію прибув за підтримки Франції Месуд Герай, який раніше був османським чиновником. Йому вдалося заручитися підтримкою частини кримських татар західного узбережжя Криму. Пізніше від Євпаторії до Перекопу прокотилася хвиля повстань, втім більшість кримських татар залишилася вірною цареві.

ТМДП та ногаї Північної Таврії засудили дії повстанців, а у складі російської армії відважно воювали кримськотатарські формування. Вже восени 1854 р. союзники видалили Месуд Герая з Криму.

Восени ж вища влада імперії наказала виселити магометан, які жили на узбережжі, до внутрішніх губерній, але не змогла цього зробити через військові дії. Загалом війна важким тягарем лягла на кримських татар – доводилося виконувати гужову повинність, військові вилучали скот, традиційні торговельно-економічні зв’язки та господарська діяльність порушились, розповсюджувалось насильство, частина православного духовенства розглядала збройні дії у категоріях «священної брані» з іновірцями. Козаки захоплювали татар-чоловіків поза межами поселень та вимагали викуп, у протилежному випадку оголошували їх зрадниками та висилали в інші губернії.

Воєнний губернатор Сімферополя та цивільний губернатор Таврійської губернії М. Адлерберг заявляв про підтримку ідеї барона Врангеля, який командував морськими силами в районі Перекопу, вислати всіх татар, які перебувають під наглядом влади. Губернатор підозрював кримських татар у шпигунстві та зраді. Пропонував поголовне виселення татар південного берега Криму в Курськ, а для обробки залишених ними земель направити російських селян.

Ці великодержавні ідеї не були прийняті. Генерал М. Горчаков, який командував військами в Криму, кілька разів вимагав від Адлерберга та інших чиновників припинити антитатарську діяльність. Опинившись між двох ворожих сил, кримські татари вже з осені 1854 р. малими групами почали залишати Крим. Навесні 1855 р. тисячі людей емігрували до Туреччини, лише із Євпаторії виїхало 7 тис. осіб.

Стривожена місцева адміністрація запитала царя щодо доцільності чинити перепони еміграції. У травні 1855 р. новий імператор Олександр ІІ заявив, що не тільки не треба заважати переселенню татар до Туреччини, а навіть варто скористатися сприятливою нагодою для звільнення краю від цього населення. У самодержавній Росії слова царя стали наказом до дії органів влади.

Їх довели Комітету міністрів, керівництву Таврійської губернії та її повітів. Генерал-губернатор Новоросії, граф О.Строганов повідомив волю царя владі Таврії у такій формі: «Його Імператорська Величність вказало на потребу звільнити півострів від цього лиходійного («зловредного») народу».

Відстала кріпосницька Росія програла Кримську війну та у 1856 р. уклала Паризький мир, згідно з яким їй було заборонено мати на Чорному морі військовий флот і військово-морську базу. Часбуло відновлювати спустошений військами Крим, на землі якого загинули сотні тисяч воїнів з обох боків. Державна політика компенсування кримчанам тягарів війни була відверто дискримінаційною. Так, наприклад, якщо господарство входило у зону бойових дій, то знижка з подушної податі (складала орієнтовно Англійський табір біля 10 руб.) для росіян становила 7 руб., Балаклави, 1855 р. а для татар – лише до 2 руб. Подальше збідніння стимулювало виїзд.

Безпосередніми приводами для найбільш масового виїзду кримських татар стали приїзд наприкінці 1859 р. в Крим великих мас північнокавказьких мусульман, які втікали у Туреччину, тарозповсюдження чуток про виселення кримців до Оренбурзьких степів, які влада не поспішала спростовувати. У 1860–1862 рр. Батьківщину залишило 192,4 тис. кримських татар і ногайців Північної Таврії, абсолютну більшість яких складали кримці. Сучасник так описав їхнє прощання із рідною землею:

«Відходять наші татари. Ідуть та йдуть.

Цілують землю, але все одно йдуть».

Це була демографічна катастрофа корінного народу досі ще не баченого масштабу – майже 2/3 кримських татар вимушено емігрували! Крим втратив до 40 % населення, 784 села знелюдніли, 457 мечетей було залишено. Особливо постраждали центральні та північні райони півострова. Вперше кримських татар на еміграції стало більше, ніж на батьківщині.  Гіркою була доля і багатьох емігрантів – до 60 тис. з них загинули дорогою до Османської імперії, більшості довелося обживатися у складних умовах внутрішньої Анатолії та Добруджі.

Наймасовіша еміграція 1854–1863 рр. мала цілу низку негативних наслідків. По-перше, вона суттєво змінила співвідношення різних етнічних та конфесійних спільнот у Криму між собою та призвела до подальших змін етнічного складу. Так, якщо у 1850 р. кримські татари складали 77,8 % кримського населення, українці – 7 %, а росіяни – 6,6 % (греки – 2%, роми – 1,9 %, караїми – 1,3%, вірмени і німці – по 1 %), то питома вага корінного народу у 1864 р. впала до 50,3 %, а росіян і українців зросла до 28,5 %, греків – 6,5%, євреїв – 5,3 %, вірмен – 2,9 %, німців – 2,7 %. Влада імперії прискорила процеси міграції в Крим із внутрішніх губерній та з-за кордону. По-друге, ця еміграція мала значні наслідки у економічній сфері – зменшення сільськогосподарського і ремісничого виробництва, подорожчання найманої праці та продуктів харчування, різке падіння цін на землю в краї. По-третє, це був удар по збереженню культурної спадщини корінного народу, адже виїхала маса носіїв народної і, меншою мірою, високої культури, гинули полишені культові споруди та інші пам’ятки, втрачалися старі географічні назви та імена населених пунктів.

Поразка у Кримській війні стала стимулом для проведення імперським центром низки реформ з метою подолати відставання від розвинених держав та модернізації імперії загалом. У 1861 р. відбулося скасування кріпосництва, у 1864 р. запроваджено суд присяжних, 1870-х рр. – міське і земське самоврядування. В Криму добудували у 1875 р. залізницю Лозова-Севастополь, що дозволило ширше розгорнути торгівлю, стимулювало розвиток портів, створення харчової промисловості. Купівля Олександром ІІ Лівадії та залізничне сполучення призвело до розвитку курортів у Криму.

У 1870-х рр. Росії дозволили відновити військовий флот і його базу на Чорному морі.

Реформи створили самодержцю імідж «царя-визволителя», але для найбільшого корінного народу Криму він таким не був.

Запровадження ним у 1874 р. загального військового обов’язку призвело до виїзду кількох тисяч кримських татар, які насамперед побоювалися, що не зможуть дотримуватись норм ісламу в російській армії. Частково вирішило цю проблему створення кримськотатарського ескадрону влітку 1874 р., який наступного року переформували у дивізіон, а у 1906 р. – у полк.

Масштабна еміграція кримських татар відбулась під час російсько-турецької війни 1877–1878 рр. із Добруджі, яка із османськоговолодіння перетворилася на частину Болгарії та Румунії. До Туреччини звідти виїхало 80–90 тис. вихідців із Криму.

Відкриття російсько-татарських училищ та татарської учительської школи в Криму за часів реформ Олександра ІІ сприяло підвищенню освітнього рівня кримських татар, але ці навчальні заклади мали русифікаторські завдання.