Тема 10. Процес повернення кримських татар у цифрах. Питання реінтеграції, соціально-економічні аспекти

 Починаючи з 1967 р. кримськотатарські родини почали повертатися до Кримської області. 577 сімей змогло із труднощами повернутися з 1967 по 1977 рр. Переважно у сільській місцевості на 1970 р. проживали 2 тис. кримських татар. На весну 1987 р. в

Криму жили 17 500 кримських татар, на 1 січня 1989 р., за даними перепису населення, – 38 400, протягом цього року повернулося ще близько 30 тисяч осіб, у 1990 р. – понад 40 тисяч. Станом на кінець 1990 р. в Криму змогло оселитися понад 100 тисяч кримських татар.

Водночас основна кількість людей прибувала у 1990-1991 рр., що збіглося із розвалом СРСР. Так, на червень 1991 р. на Кримському півострові проживало вже 130 тисяч кримських татар, а наприкінці року – понад 150 тисяч. Водночас автоматично громадянами України згідно із законом «Про громадянство України» стали 73 981 кримських татар, які змогли офіційно зареєструватися в регіоні, попри численні перепони з боку місцевої влади і рішення про «квоти» в регіонах.

1991 р. на Кримський півострів із місць депортації змогли повернутися 42 тисячі кримських татар, 1994 р. – понад 11 тисяч, 1995 р. – понад 9 тисяч. Згідно із довідкою ГУ МВС України в Криму, станом на 1 січня 1996 р. тут було прописано 220 555 кримських татар. За даними перепису 2001 р., в Україні кримські татари складали близько 12,1% населення Криму; хоча точні дані за останній період недоступні, більшість експертів вважає, що їхня відносна частка в структурі населення Криму збільшилася. За офіційними даними, оприлюдненими ОБСЄ у травні 2013 р., кримські татари становили 13,7% мешканців АРК.

Із 1991 р. процес облаштування кримських татар став фінансуватися за рахунок коштів бюджету України. Гроші направлялися переважно на будівництво житла, інженерних комунікацій, об’єктів соціально-культурного призначення. Втім, кошти часто витрачалися вкрай неефективно, а місцева влада саботувала процес облаштування. Повертаючись, кримські татари стикалися з проблемами безробіття, упереджень з боку кримчан, соціально-економічними викликами. Ці виклики посилювалися і з огляду на загальну економічну кризу 90-х років. Протягом 1991–1998 рр. кількість зайнятих у господарстві АР Крим скоротилася більше ніж на чверть.

За офіційними даними, в АР Крим на 1 січня 1999 року зі 136 623

кримських татар працездатного віку не мали постійної роботи понад 60%. Кількість працевлаштованих кримських татар становила 55 тисяч. Особливо складне становище із зайнятістю кримських татар окреслилося в місцях їхнього компактного проживання, де практично були відсутні навіть об’єкти соціальної інфраструктури.

Із 1991 по 1998 р. витрати на повернення та облаштування кримських татар склали 776 млн. гривень, але ці кошти складали трохи більше 3 тисяч на репатріанта. Основна частина (близько 80%) надавалась до 1994 року. На початку 2000-х років третина із 300 селищ і мікрорайонів компактного проживання репатріантів не була забезпечена водою і близько 5% – електроенергією.

Лише близько 6% мали дороги з твердим покриттям. Віддаленість частини нових селищ від інженерних мереж ускладнювала забезпечення їх водо- і електропостачанням.

Гостро стояла проблема наділення кримських татар землею.

1998 р. близько 40 тисяч родин у Криму, або 130 тисяч осіб, не мали завершеного власного житла. На початку 2002 року для індивідуального будівництва раніше депортованим було надано 45 964 земельних ділянок, з яких було забудовано 19 098. Через відсутність коштів у стадії незавершеного будівництва перебувала 21 866 ділянок (47,6%), не освоювалися близько 5 тисяч (10,9%).

У 2013 році у звітах ОБСЄ вказувалося, що «несприятливі соціально-економічні умови, такі як бідність, непридатне для проживання житло, безробіття або відсутність доступу до соціальних послуг та охорони здоров’я, є наслідком незавершеного процесу організації поселення й реабілітації тих, хто повернувся, й створюють перешкоди на шляху їх успішної інтеграції до кримського суспільства».