Тема 2. Кризові явища в Криму в 1992 р. Початок діалогу центральної влади та політичних лідерів кримських татар

Упродовж 1991-1992 рр. на території всіх 290 сільських, селищних, міських рад Криму були обрані регіональні та місцеві органи національного самоврядування кримських татар (меджліси), зокрема 15 районних та 7 міських меджлісів.

У березні 1992 р. розпочалась підготовка до пікетування Верховної Ради України для привернення уваги українського керівництва до проблем облаштування кримських татар і політики інтеграції. У зверненні представників ОКНР зазначалося, що «нинішні

незалежні держави зняли з себе відповідальність за вирішення проблем кримськотатарського народу й залишили його віч-на-віч із прокомуністичним керівництвом Криму… Крим нині заполонила хвиля російського шовінізму. Ведеться неприхована національна дискримінація корінного народу Криму. Відбулися погроми тимчасового житла переселенців». Голова ОКНР, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров підкреслював, що кримські татари вимагають насамперед політичних рішень: надання Криму статусу  національно-територіальної автономії у складі України, створення механізму повернення на рідні землі депортованого корінного населення Криму.

Одночасно з акцією розпочалися переговори керівництва Меджлісу з тодішніми очільниками України: заступником голови ВР В. Дурдинцем, прем’єр-міністром В.   Фокіним, головою ВР І.Плющем.

Однак у ході пікетування парламенту 19 березня 1992 р. сталася сутичка, інспірована прокуратурою Києва. Оскільки виконком Київради заборонив проведення акції кримських татар, прокуратура міста санкціонувала розгін пікетувальників. У результаті кількох осіб було поранено.

На думку керівників кримськотатарської акції протесту, в Україні не існувало державної програми підтримки репресованих народів. 24 березня 1992 р. Кабінет Міністрів України (КМУ) прийняв рішення про створення спеціальної Комісії у справах депортованих народів Криму. Планувалося розробити і затвердити міждержавну програму повернення депортованих народів на їхню історичну батьківщину.

5 травня 1992 р. Верховна Рада Криму, всупереч українському законодавству, прийняла Акт проголошення державної самостійності Криму, яким заявила про існування  «суверенної держави Республіка Крим», що будуватиме свої відносини з іншими державами відповідно до норм міжнародного права. На цьому засіданні ВР Криму була прийнята й «Конституція Криму», щоправда, за свідченнями очевидців, «під час прийняття Основного Закону не обговорювалися всі статті, а голосувалися (практично без дебатів) лише деякі поправки». Кримські татари не залишились осторонь від цих напружених процесів. 9-10 травня ці рішення були засуджені на засіданні Меджлісу. Голова Меджлісу М. Джемілєв зазначив, що парламент України торік зробив помилку, коли надав Кримській області статус автономної республіки: «Партократія та автономні структури тільки на це й чекали. Нині ж вони хочуть створити в Криму комуністичний заповідник». Кримська влада також не вирішувала проблем облаштування репатріантів, тож їхнє матеріальне становище ускладнювалося на тлі погіршення загальної економічної ситуації.

У жовтні 1992 р. Крим опинився на межі серйозного конфлікту, який, попри міжнаціональне забарвлення, мав соціально-економічне підґрунтя. Уперше протистояння репатріантів і місцевої влади вилилось у відкриту сутичку.

1 жовтня 1992 р. у селищі Красний Рай поблизу Алушти було зруйновано тимчасове поселення кримських татар, яким не виділялася земля, придатна для облаштування. 20 тимчасових будинків, у яких жили люди, повністю зрівняли з землею, і, про всяк випадок, «усі чоловіки, які на той час перебували у селищі, були затримані міліцією». За свідченням спостерігачів, постраждало майже 20 осіб, приблизно 40 кримських татар вивезли у невідомому напрямку. У відповідь 60 кримських татар із навколишніх сіл почали пікетування Алуштинського міськвиконкому, вимагаючи негайного звільнення заарештованих. Після цього кримські татари наголосили, що подібні дії можуть повторитися в тому разі, якщо кримська влада не припинить створювати перепони їхньому переселенню до Криму. А перепони були не тільки у виділенні землі, але й у впровадженні місцевою владою «квот» на поселення кримських татар у  різних кримських районах. Наприклад, у постанові Ради міністрів Криму від 17 листопада 1992 р. стверджувалося, що на території Сімферопольського району станом на 1 жовтня розселено понад 25 тисяч кримських татар, із них 16 тисяч осіб уже прописані, що свідчить про вичерпання в цьому регіоні квоти, встановленої постановою Ради міністрів Криму від 5 червня того ж року. На цій підставі Комітету у справах депортованих народів Ради міністрів доручалося не видавати громадянам кримськотатарської національності, які не є уродженцями Сімферопольського району, направлень для розселення на його території.

Тільки у березні 1993 р. в Криму були ухвалені рішення, які спрощували отримання землі кримськими татарами, але конфлікти на цьому підґрунті спалахували й далі. Так, 22 червня 1995 р. в селищі Щебетівка стався інцидент, у ході якого було вбито двох кримських татар, за одними джерелами – з вини місцевих рекетирів, за іншими – ще й за допомогою місцевої міліції. Того року проблема облаштування раніше депортованих народів усе більше ускладнювалася, зокрема й у частині фінансування процесу репатріації та облаштування.