Тема 4. «Гуни, печеніги і половці»

У 376 році на кримську землю ступили воїни раніше невідомих місцевому населенню тюркських племен. Сюди вони прибули зі степів Середньої Азії і звалися гунами.

Гуни, племена-кочівники, не поспішали заселятися у кримські міста, а вільно пересувалися просторами півострова. Гуни часто здійснювали грабежі торговельних караванів місцевого кримського населення, а протистояти прибульцям з Азії було неможливо через численність та войовничість останніх. Захист жителі Криму знаходили у горах, які були непереборною перешкодою для гунів. Тож під ударами кочовиків впала Феодосія, зате вцілів Херсонес.

Через сто років після першої появи гуни підкорили і Боспорське царство – античну державу, що була розташована на берегах Керченської протоки. На той період величезна імперія, створена гунами у Європі, поступово почала розпадатися. Гуни поступово покидали захоплені землі на заході, перебираючись східніше, зокрема до Кримського півострова. З 460-х до 530-х рр. гунська династія правила у Пантікапеї.

Після включення частини Боспору до складу Візантії більшість гунів перебралася на Кавказ. Безумовно, певна кількість кочівників залишилася у степах Криму, але скільки їх було – поки невідомо.

Питання про вплив гунів на культуру місцевого населення докладно не досліджене. Якщо такий вплив і був, то протягом занадто короткого часу. Багато істориків також вказують на те, що самі гуни, порівняно з кримським населенням своєї епохи, посідали більш низький культурний рівень.

Пізніше степовим Кримом прокотилося іще декілька хвиль кочівників: у 576 – 581 рр. це були давні тюрки, у 670-х – 870-х – хозари, у 860-х – 880-х – угорці. Приморські землі утримувала Візантія.

Новий потік азіатських переселенців почався у 880-х рр. На території Східної Європи з’явилися печеніги, які представляли не єдиний етнос, а союз племен, різних за культурними особливостями і мовами.

Загальне ім’я такий союз отримав від печенізьких племен (їх було вісім). Ці племена йшли в авангарді тюркомовного потоку і становили понад половину його чисельності. На відміну від гунів, культура печенігів була досить високою для кочівників. Цікаво, що, наприклад, печенізька збруя (упряж для коней) мало чим відрізняється від сучасної. Вона складається з жорстких вудил, сідельної попруги і стремен, які дозволяли стріляти з лука, не покидаючи сідла.

Ці племена входили раніше у Хазарський каганат і незабаром відкололися від нього, щойно ця держава почала слабшати. Пізніше вони рушили на захід і південь і вже до початку X століття ступили на кримську землю. Більшість представників печенізьких племен була задоволена кримським кліматом, тому багато кочівників вирішили залишитися в степах Криму. Частина з них навіть оселилася у містах. В цей же час вони уклали союзні договори як з Візантією, так і з Руссю. Візантійська імперія своєю чергою всіляко намагалася «догодити» кримським печенігам, надавала їм підтримку як в економічному плані, так і політичному. Такі відносини були взаємовигідні. У Візантії тепер з’явився живий «бар’єр», який ускладнив проникнення на землі імперії руського війська. Зокрема, князь Святослав, повертаючись із походу на візантійські володіння, потрапив у печенізьку засідку і був убитий, а з його черепа хан Куря зробив собі ритуальну чашу.

У середині XI століття чотири печенізькі орди, що кочували в степах Причорномор’я, розпалися, але не полишали спроб знову об’єднатися. У 1091 році печеніги об’єдналися у союз і рушили спільно на Візантію, але це був їхній останній великий похід. Візантійський імператор дізнався про підготовку цього походу, залучив на свій бік половців, оточив печенігів і влаштував страшне побоїще. За деякими підрахунками, в цьому бою загинуло понад 30 тисяч печенігів. Це був вирішальний удар по племенах, після якого кочівники так і не змогли піднятися.

Вплив печенігів, як і гунів, на культуру місцевого кримського населення був незначним. Це викликано як короткочасністю перебування в Криму цих кочових племен, так і неможливістю конкурувати з іншими потужними культурними цивілізаціями (Візантією). Певною мірою, навпаки, печеніги багато перейняли у тодішнього кримського населення. Якщо печеніги прибули до Криму кочовими племенами, то з часом, після адаптації в нових умовах, частина з них перейняла осілий спосіб життя. Частина печенігів рушила в портові міста, де вони розвинули в собі талант торговельної діяльності предметами скотарства. Є численні відомості про печенізьких купців, які вели торгівлю з Візантією, Давньою Руссю та іншими державами. За деякими даними, печеніги витіснили корінних херсонеситів з найперспективнішої сфери їхніх інтересів – торгівлі зі східними країнами.

У другій половині XI ст. кримські степи опанували кипчаки, або ж половці. Як і печеніги, вони були кочівниками, також мали певний ступінь споріднення. І ті, й інші належали в основному до тюрків.

Половці були круглоголовими європеоїдами, деякі – з незначними монголоїдними рисами. Ці кочівники переважно були світловолосими і блакитноокими, чим відрізнялися від темноволосих печенігів. Уже в XI ст. більшість половців прийняла іслам.

Мабуть, приметною рисою всіх кочових народів, які коли-небудь жили в Криму, було те, що спершу всі вони мандрували кримськими степами і здійснювали спустошливі набіги як на місцеве населення, так і на сусідів (насамперед тут йдеться про Русь і Візантію).

У своїх військових походах половці досягли великих успіхів. Візантійський імператор зрозумів, що з цим народом вигідніше дружити, ніж воювати. Політичні половецько-візантійські стосунки здійснювалися в основному через Херсонес, а Судак (Сугдея) взагалі був населений половцями, які вели через нього заморську торгівлю.

Половецька орда процвітала в Криму значно довше за печенігів – до XIII ст. Частина половців відкочувала на захід після відомої битви на річці Калка 1223 р., але прикметно, що багато купців і хліборобів-половців, які вже змішалися з місцевим населенням, залишилися в Криму.

Більше того, середньовічні автори твердили, що монголи, завоювавши півострів, розчинилися у тутешньому «половецькому морі».

На кримському півострові залишилися сліди матеріальної культури половців. Скажімо, у північно-західному Криму досі знаходять масивні кам’яні статуї.

Це – чудові пам’ятки матеріальної культури половців, майстерно створені за загальними взірцями (випрямлена фігура з глечиком, притиснутим обома руками до живота). У цих статуях відбилася жива історія половецького народу. З духовної спадщини половців ми можемо назвати занесені ними на кримську землю такі загальні для ісламського світу зразки усного арабського фольклору, як «Лейла і Меджнун», «Юсуф і Зулейха», пізніше – «Ашик-Гаріб», анекдоти про Ходжу Насреддіна та інші, що збагатили кримську народну культурну традицію.