Тема 3. Партизанський рух в Криму

Партизанський рух в Криму розгортався у драматичних умовах загальної непідготовленості до війни і перших поразок восени 1941 року.

23 жовтня 1941 року Кримський обком ВКП(б) ухвалив рішення створити міські комітети оборони в Сімферополі, Севастополі, Керчі. Було затверджено командування партизанським рухом (командувач А. Мокроусов, комісар – С. Мартинов).

На початку партизанський рух в Криму розподілявся на п’ять умовних районів.

1-й район мав 4 відділення, що базувалися у Кіровському, Старокримському, Феодосійському, Судацькому районах чисельністю 460 осіб.

2-й район, що розміщувався на кордоні Арталах-Капсіхор і залізниці Сімферополь-Феодосія, включав 11 загонів загальною чисельністю 1180 осіб, а також комендантський взвод з 11 людей.

До складу 3-го району (кордони зі сходу Алуштинського шосе, із заходу – Мангуп-Гурзуф) входило 7 загонів загальною чисельністю 1120 осіб і група розвідки при головному штабі приблизно 40-60 людей.

4-й район – від Гурзуфа до шосе (приблизно Коккози) – складався із загонів у 720 осіб.

5-й район складався з двох загонів (Севастопольський та Балаклавський) загальною чисельністю 530 осіб.

Ситуація була складною від самого початку. Багато з тих, хто були записані до них не прийшли – позначився формальний підхід до визначення складу партизанських загонів.

Боротьба кримських партизанів проходила в складних умовах.

Для розвитку партизанського руху підходив лише гірський район, порізаний великою кількістю доріг і стежок, де й дислокувалися основні сили партизан.

Серйозних помилок припустилися при створенні партизанських баз. Продовольчі бази окремих загонів створювались на місцях майбутніх бойових дій, під час їхнього комплектування було порушено принцип конспірації. В перші ж тижні бази були розкриті окупантами і вивезені, а частину розікрали місцеві жителі. Окремі загони вже із самого початку бойових дій втратили бази з продовольством і медикаментами. Склалася критична ситуація, коли не було чим годувати людей.

Ба більше, навіть тоді, коли чимало баз порозкрадали, штаб партизанського руху не завдав собі клопоту зберегти хоча б ті продукти, які ще залишалися. Попри це, з 31 жовтня 1941 по 12 лютого 1942 року ані командувач партизанським рухом Мокроусов, ані комісар Мартинов не відвідали жоден загін із 3, 4 і 5 районів.

У січні 1941 року, коли розпочався масовий обшук в лісі німецько-румунськими військами, всі продукти потрапили в руки окупантів, а головний штаб партизанів залишився без продовольства.

Як згадував голова кримського уряду в квітні 1942 – травні 1944 рр. Ісмаїл Сейфулаєв: «Командир партизанського руху Мокроусов замість організації роз’яснювальної роботи і залучення населення до партизанських загонів, налагодження гарних стосунків з населенням, дає накази командирам загонів: «Добувайте харчування на місці», тобто навколо татарських сіл. Частина партизан не просили харчі у селян, а забирали хліб, овочі, худобу, і навіть домашню птицю. Своїми діями керівництво партизанським рухом (Мокроусов, Мартинов) налаштувало значну частину місцевого населення проти партизан… Командир загонів Мокроусов і комісар Мартинов, аби виправдати себе, захиститися від неминучого покарання за проведене пограбування в татарських селах, за незадовільне керівництво партизанським рухом у Криму, почали надсилати радіограми в Москву про те, що кримські татари – зрадники і запроданці».

Як наслідок – у більшості сіл, де розгортався партизанський рух, партизанів сприймали як бандитів і вважали чи не більшим лихом, аніж німецьких окупантів.

17 червня 1942 р. командувач Північнокавказьким фронтом маршал Будьонний и член Військової Ради адмірал Ісаков клопотали перед Сталіним про термінове усунення Мокроусова і Мартинова, як таких, що не змогли виконати поставлених завдань, а також про те, щоб із залишків частин партизанських загонів створити партизанську дивізію.

19 червня 1942 р. штаб фронту повідомив у Крим, що «Мокроусов і Мартинов більше не повернуться», а командувачем партизанським рухом в Криму було призначено полковника Лобова.

24 липня 1942 р. в умовах повної окупації Криму начальником центрального штабу партизанського руху при Ставці Верховного головнокомандування П. Пономаренком, членом Центрального штабу В. Сергієнком і секретарем Кримського обкому В. Булатовим був затверджений «План з керівництва партизанським рухом, посилення військових дій, розгортання нових партизанських загонів в Криму».

Загальними задачами було названо:

1) посилення бойової діяльності партизанських загонів на комунікаціях із дезорганізації в тилу супротивника;

2) розширення мережі партизанських загонів і диверсійних груп;

3) посилення зв’язків підпільних організацій з партизанськими загонами.

Відзначимо, що після прийнятих рішень, серед нового керівництва партизанського руху з’явились і представники кримськотатарської партійної верхівки, які на початковому етапі були відсутні. Як було визнано, це стало однією із причин невдач першого етапу партизанського спротиву. Полковник Лобов писав у донесенні в центр: «Ніхто з керівників зовсім не врахував того, що корінне населення Криму – татари, і відповідно необхідно було залишити в лісах авторитетні фігури з татар для постійного зв’язку і роботи серед татарського населення».

Серед тих, кого направили в партизанські загони, були кримські татари: Рефат Мустафаєв – третій секретар обкому ВКП(б), Нафе Белялов – комісар, заступник з політичної частини, секретар Ялтинського райкому партії Мустафа Селімов.

Із осені 1943 року, внаслідок глибокого удару Радянської армії в низині Дніпра, 17-а німецька армія на півострові виявилась відрізаною від головних сил. Командувач групами військ і начальник генерального штабу сухопутних військ Вермахту неодноразово пропонували Гітлеру залишити Крим і посилити тим самим захист Правобережної України. Фюрер відкидав ці пропозиції. На його думку, утримання Криму було одним із важливих факторів стійкості південного крила східного фронту і збереження союзників на Балканах. Проте утримувати Крим німецьким військам ставало дедалі важче.

Мірою послаблення своїх позицій на фронті німці посилювали терор проти мирного населення в тилу. Каральні операції супроводжувались жахливими злочинами. Однією із найбільших трагедій стало знищення кримськотатарського села Улу-Сала.21 грудня 1943 року відступаючи із села Улу-Сала карателі підпалили будинки. Коли до села увійшли партизани, вони були шоковані страшною картиною. Німці зв’язали і загнали в будинки місцевих жителів і облили бензином. Живцем згоріли 215 мешканців.

Станом на 14 грудня 1943 р. в Криму нараховувалось 6 бригад із 29 загонів, а також Штаб Центральної оперативної групи. В них перебували 3557 людей (росіян – 2100, кримських татар – 406, українців – 331, білорусів – 23, інших національностей – 697). У

подальшому чисельність партизанських загонів збільшувалася. Під час наступальної операції навесні 1944 р. вони діяли разом із радянськими військами, звільняючи Крим.