Тема 1. Кримські татари в умовах початку колонізації Криму і перетворення його на провінцію та військовий форпост Російської імперії (1783–1853 рр.)

Унаслідок анексії Криму Російською імперією кримськотатарський народ опинився у драматичній ситуації, яка часами ставала трагічною. Історик з Туреччини Х. Киримли назвав 1783–1883 рр. «чорним століттям» для кримських татар.

У маніфесті про приєднання Криму 8 (19) квітня 1783 р. російська імператриця Катерина ІІ «свято і непорушно» пообіцяла «за себе і нащадків престолу» вважати кримських татар «рівними до природних наших підданих, охороняти і захищати їхні персони, майно, храми і природну їхню віру…». Іменний указ цариці влітку 1783 р. підтвердив це і передбачав утримання мечетей та духовенства, шкіл за рахунок доходів від митниць, продажу солі та землі. Втім Петербург одразу ж продемонстрував двоїстість своєї політики щодо корінного народу.

Катеринославському і Таврійському генерал-губернаторові Г. Потьомкіну цариця доручила «укорінити владу» імперії у захопленому Криму та забезпечити його охорону від турецьких військ.

Всі кримчани мали скласти присягу на вірність імператриці, а ті, хто відмовиться це робити, – виїхати за межі імперії. Навесні 1783 р. серед кримського населення зростало занепокоєння у зв’язку із зміною підданства, а в окремих місцевостях відбувалися заворушення. Втім, Російська імперія контролювала ситуацію в Криму великою мірою завдяки введенню на його територію трьох корпусів російських військ.

У липні 1783 р. на скелі Ак-Кая Г. Потьомкін прийняв у частини кримськотатарської знаті та духовенства присягу російській імператриці. У серпні 1783 р. Катерина ІІ підписала указ «Про прийняття кримських жителів та інших татарських народів у Російське підданство», втім навернення кримських татар

у підданство відбувалося і пізніше. Причому жителі багатьох поселень під різними приводами відмовлялися присягати. Трагічна ситуація склалася у ногайців, які кочували на Кубані. Після складання присяги їхніми мурзами російська влада наказала виселити кочівників на Урал. Ногайці влітку підняли повстання, яке війська О. Суворова до кінця 1783 р. жорстоко придушили. Після чого багатьох із них переселили у Північне Приазов’я на річки Молочну і Берда.

У 1783–1789 рр. на Північному Кавказі вів партизанську боротьбу хан Бахадир Герай, спираючись на загони абазинів і ногайців. Він був розбитий турецькими військами, оскільки султан визнав тоді законним представником кримської династії Шахбаз Герая, а пізніше Бахт Герая, які залежали від нього та правили у 1789–1792 рр. у північно-західній частині ханства – Буджаку та Єдисані (частини сучасних Одещини та Миколаївщини).

Перед зреченням у 1783 р. ханові Шагіну Гераю росіяни обіцяли трон у Персії та грошове утримання. Він присягнув Російській імперії та схвалив перехід Криму, Єдичкуля, Джамбойлука (сучасна Херсонщина) і Кубані до складу володінь Романових. Османи продовжували визнавати існування Кримського ханства у північнозахідному Причорномор’ї. Престол у Персії Шагін Герай не отримав, а був поселений владою Росії у Воронежі й Калузі. У 1787 р. виїхав до Туреччини, де був засланий на о. Родос і страчений за наказом султана після спроби втекти під захист французьких дипломатів.

Для закріплення панування над Кримом Російська імперія використала традиційний метод підкорення – опору на лояльні знать та духовенство. У 1783 р. для управління анексованим краєм російська влада утворила Кримський уряд, до складу якого увійшло кілька беїв, мурз, представників вищого мусульманського духовенства, колишньої вищої адміністрації ханства. Серед членів уряду,зокрема, були Крим валессі («кримський намісник») Мегметшабей Ширинський, муфтій (голова мусульман) Мусалар-ефенді та кадіаскер (військовий суддя) Сеїт Мегмед-ефенді. Проте цей уряд був лише фасадом, а реальна влада належала російській військовій адміністрації. У 1784 р. на беїв і мурз указом імператриці були поширені права та привілеї російського дворянства, за винятком права володіти кріпосними-християнами.

Загалом анексія Криму була частиною «Грецького проєкту» Російської імперії, остаточною метою якого було захоплення Константинополя та відновлення Візантійської імперії на чолі з вихідцем із династії Романових. Елементом проєкту стала зміна назв у Криму у грецькому стилі. У лютому 1784 р. Росія замість каймаканств, тобто адміністративно-територіальних одиниць колишнього ханства, утворила Таврійську область (від античної назви Кримського півострова – Таврика, Таврида) у складі семи повітів. Територія області охоплювала Крим, прилеглий до нього материковий степ і Тамань. Того самого року основні кримські міста перейменували на грецький спосіб: так, колишня резиденція калга султана стала центром області Сімферополем («місто користі»), Гєзлєв – Євпаторією (на честь понтійського царя Мітридата Євпатора), Ескі Кирим – Левкополем («світле місто»), Кафі повернули античну назву Феодосія («Богом дана»). А місто, засноване 1783 р. навпроти селища Ак’яр, як головна військово-морська база Чорноморського флоту, отримало назву Севастополь («вельмишановне, священне місто»).

Ще одним символічним кроком до розірвання з традиціями ханських часів та підкресленням зв’язку імперії Романових з Візантією стало затвердження у березні 1784 р. гербом Таврійської області двоголового візантійського орла, в центрі якого, на блакитному полі, було зображено золотий православний хрест.

У червні 1784 р. Росія замість Кримського уряду утворила Таврійське обласне правління на чолі з російським генералом В. Каховським. З того моменту і до 1917 р. кримських татар не призначали главами адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії, до складу яких входив Крим, попри те, що вони ще понад століття складали більшість кримського населення.

Окрім політичної дискримінації, кримські татари, почасти навіть знать, страждали від сваволі російських військ, розквартированих у Криму. Ще більшою проблемою була масова роздача кримських земель російським вельможам та поселенцям, а також проросійській частині кримської знаті. Істотна кількість кримськотатарських селян через це втратила свої наділи. Величезні земельні угіддя отримали, наприклад, генерал-губернатор Катеринославщини Г. Потьомкін (13 тис. десятин), його секретар В. Попов (27,9 тис. десятин), контр-адмірал Ф. Ушаков (8,5 тис. десятин), адмірал М.Мордвінов (5,5 тис. десятин). На пільгових умовах отримували ділянки кримської землі іноземні колоністи та російські поселенці, запрошені в Крим російською владою. Серед іноземців були греки з Архіпелагу, албанці, болгари, німці, а серед російських підданих – відставні солдати, кріпосні селяни, селяни-втікачі, козаки, позаштатне православне духовенство, старообрядці, серед яких переважали росіяни. Влада імперії навіть зондувала можливість переселення у Крим каторжників з Англії. У перші десятиліття після анексії частка нового населення серед кримчан була незначною, але деякі колоністи були недружньо налаштовані до корінного населення. Так, приміром, імперія використовувала греків, які прибули в Крим з Османської імперії, для контролю за кримськими татарами, що іноді призводило до насильства.

Колонізаційна політика Романових у Криму переслідувала як економічні, так і політичні цілі. Царська влада прагнула з часом перетворити Тавриду на джерело надходжень до російського бюджету, а надання земельних наділів російським поміщикам, переселенцям і колоністам мало міцно прив’язати прикордонний Крим до імперії.

Після 1783 р. складна система кримськотатарського землеволодіння та землекористування, що нараховувала не менше дев’яти форм власності, була зруйнована. Чимало кримськотатарських селян втратили свої ділянки, бо не мали потрібних за законами Росії документів, не знали її законів та російської мови. Нерідко нові російські землевласники захоплювали землі кримських татар під виглядом «пустопорожніх», після чого часом виганяли родини чи цілі села. Так, у 1799 р. царські солдати і жандарми оточили 12 найбільших сіл Байдарської долини і наказали жителям негайно залишити свої будинки, адже тепер ця територія належала графу М. Мордвінову. Він цинічно заявляв: «Коли Крим належить Росії, то, по-моєму, не потрібно із землі російської робити землю татарську».

Корумповані суди часто затягували на десятиріччя розгляд скарг кримських селян на незаконні дії поміщиків. Показовою у цьому сенсі була справа про захоплення земель татарських поселень Аутка і Ай-Василь (тепер у межах Ялти) М. Мордвіновим, яку розпочали у 1794 р., а тягнулася вона його нащадками… аж до 1920 р. Прокурорський нагляд у першій половині ХІХ ст. виявив, що левова частка правопорушень в Криму здійснюється чиновництвом і суддями.

Знищення кримськотатарської державності, ламання традиційного суспільно-політичного ладу, насильницьке розірвання зв’язків з Туреччиною, правитель якої вважався халіфом – релігійним лідером усіх мусульман-сунітів, входження до цивілізаційно інакшої Російської імперії, де імператор очолював православну церкву, сваволя російських військ і адміністрації Криму, початок масового обезземелення кримськотатарського населення, економічна розруха та епідемії призвели до потужної хвилі масової еміграції до Туреччини одразу після анексії Кримського півострова 1783–1800 рр.

Вчені дискутують про кількість емігрантів, але погоджуються, що це була друга за чисельністю вимушених переселенців хвиля еміграції кримських татар у царській період. У момент анексії ханства на Кримському півострові проживало, за різними підрахунками, від 230 до 400 тис. осіб, із яких понад 90 % були кримськими татарами. За підрахунками історика Б. Короленка, протягом 1783–1796 рр. Крим залишило від 90 до 120 тис. людей. Це була перша демографічна катастрофа кримськотатарського народу такого масштабу. У ній було багато представників знаті, зокрема всі представники роду Гераїв, чимало мулл та імамів, але основну масу біженців складали селяни. Французький мандрівник Ж. Ромм, який побував у Криму у 1786 р., писав, що знать виїздила до Османської імперії насамперед з ідейних міркувань, а широкі маси втікали відприниження та розорення: «…Після зайняття Криму росіянами нещасних змусили виселитися… Їм не дозволяють рубати дрова у лісі, спустошують їхні сади. Вони не можуть мирно користуватися їхніми плодами; природно, що вони йдуть шукати спокою та безпеки в іншу державу».

Через загрозливі масштаби еміграції великі кримські землевласники багато разів зверталися до влади імперії з проханням не випускати татарські маси з Криму, оскільки його виснажена економіка потребувала робочої сили. Населення в анексованому краї було потрібне владі й для утримання військ, тому подекуди влада забороняла виїзд деяким групам кримських татар. Так, наприклад, у 1784 р. Г. Потьомкін розпорядився прискорити їх виселення з низки місцевостей південного узбережжя, дозволити вільний виїзд мурзам, але заборонити еміграцію степовикам.

Загострила ситуацію навколо Криму поїздка до нього Катерини ІІ у 1787 р. Це була політико-дипломатична та пропагандистська акція, на яку витратили лише з державногобюджету колосальну як на ті часи суму – 15 млн. рублів (річний бюджет імперії у той період складався приблизно із 35–40 млн.

рублів). Разом з імператрицею на південь виїхав численний почет, іноземні дипломати. По дорозі до неї приєднався австрійський імператор Йосиф ІІ, якого ще кілька років тому Катерина ІІ запросила до участі у «Грецькому проєкті». Під час вояжу в Тавриду вони домовились про спільну боротьбу з Туреччиною.

У Криму для досягнення додаткового пропагандистського ефекту Катерину ІІ супроводжував конвой із числа нових підданих – воїнів кримськотатарських дивізіонів, які навіть з ризиком для себе зупинили її карету, що втратила керованість на крутому спуску в Бахчисараї. Верхівка кримських татар запевняла імператрицю та її супутників у благоденстві Криму. Дещо зіпсували милу картинку, підготовану Г. Потьомкіним, багатолюдні групи мурз та інших кримських татар, які прохали Катерину ІІ дати їм дозвіл на виїзд за кордон до одновірців, кидаючи при цьому їй у карету свої папери. Імператриця була обурена таким «віроломством», через що кілька тисяч татар вислали із Криму, а їхні землі та майно конфіскували до казни.

Поїздка Катерини ІІ викликала оголошення Османською імперією війни Росії. Стамбул сподівався, зокрема, відновити Кримське ханство. Втім російсько-турецька війна 1787–1791 рр. Лише погіршила стан кримськотатарського народу – частину його представників із прибережних міст та сіл примусово виселили вглиб півострова та за Перекоп, у всіх татар вилучали зброю. Дії влади Росії спричинили збільшення кількості охочих виїхати до Туреччини. Остання ж програла війну і у грудні 1791 р. (січні 1792 р.) в Ясському мирному договорі визнала включення Криму доволодінь Росії.

Після війни Катерина ІІ намагалася повернутися до політики хоча б позірно толерантного ставлення до кримців, і надавала привілеї їхнім окремим групам. За кілька років до анексії влада у Петербурзі заявила про толерантне ставлення до мусульманської релігії, а у 1788 р. утворила Оренбурзьке мусульманське духовне зібрання, яке мало опікуватися російськими мусульманами. Кримські мусульмани мали свої глибокі традиції та структури – напередодні анексії в Криму було близько 1,6 тис. мечетей, у тому числі державного значення (Ханська у Бахчисараї, Джума-Джамі у Гєзлєві) і соборних, 25 медресе. Окрім того, діяла широка мережа початкових шкіл – мектебів, низка суфійських обителей – текіє. Відповідно, кримське мусульманське духовенство, поставлене під контроль Російської імперії, все ж прагнуло зберегти автономію.

Проте у січні 1794 р. Катерина ІІ указом оголосила про створення Магометанського духовного правління Таврійської області на чолі з муфтієм, який призначався імператором, мав статус дворянина та разом з іншими членами правління отримував щедру платню. Щоправда, царській адміністрації ще знадобилося майже чотири десятиліття, щоб законом визначити права і обов’язки цього органу, і лише тоді він почав повноцінну діяльність.

У вересні 1796 р. Катерина ІІ видала документ про надання кримськотатарським мурзам привілеїв, а також – про звільнення «від будь-яких податей і податків» мусульманського духовенства Криму, а натомість «начальників духовенства» зобов’язала «утверджувати» основну масу мусульман у «відданості престолу». Окрім того, у березні 1796 р. татари-селяни набули статус державних селян, право користування державною землею, звільнення від рекрутських повинностей і військового постою.

Після смерті Катерини ІІ імператором став Павло І (1796–1801), який не любив матері та почав згортати чимало її починань. У 1796 р. була ліквідована Таврійська область, а її землі увійшли до складу Новоросійського намісництва. Павло І повернув давню назву Ак-Мечеть Сімферополю, а Севастополь перейменував на Ахтіяр. За правління Олександра І (1801–1825), який зайняв трон після вбивства батька, у 1802 р. на місці Новоросійського намісництва утворили три нові губернії, серед яких і Таврійську. На початковому етапі до складу цієї губернії входили Сімферопольський, Перекопський, Євпаторійський, Феодосійській повіти в Криму, Дніпровський, Мелітопольський і Тмутараканський повіти на материку. Губернський центр знову отримав назву Сімферополь. Пізніше зі складу Таврійської губернії був виведений Тмутараканський, а утворені Ялтинський (1838) та Бердянський (1843) повіти.

Ця адміністративна катавасія не змінила суті політики щодо Криму та кримських татар. У 1800 р. генерал-губернатор Новоросії І.Міхельсон писав про зростання виїзду татар і вказував, що «причиною цьому може бути їхнє обезземелення і жорстока експлуатація селянства». Тож на початку ХІХ ст. піднімається друга хвиля масової еміграції до Туреччини.

Імперська влада підозрювала мусульманське духовенство у протурецьких симпатіях і прагнула зменшити його вплив на кримських татар. З цією метою обмежувала кількість священнослужителів і встановлювала нагляд за ними. Мулл та хаджі, запідозрених у контактах з Туреччиною, примушували виселятися у внутрішні губернії Росії або емігрувати. Здійснення хаджів до Мекки, які є одним з головних обов’язків мусульманина, затримувалося бюрократичною тяганиною чи відмовою у видачі паспорта, а ті, хто його здійснив, перебували під посиленим контролем. Татари, які отримали духовну освіту за кордоном, не могли стати муллами в Криму.

У грудні 1831 р. цар Микола І затвердив важливе для кримських мусульман «Положення про Таврійське магометанське духовенство…». Узаконена цим актом система мусульманських інституцій на чолі з Таврійським магометанським духовним правлінням (ТМДП) проіснувала з певними змінами до встановлення радянської влади і забезпечила обмежену релігійну автономію кримських татар. Духовна влада Таврійського муфтія розповсюджувалася не лише на Крим і Північну Таврію, а й на мусульман шести західних губерній в Україні, Білорусі, Литві й Польщі. ТМДП, згідно з цим актом, перебувало «у безпосередньому віданні» Таврійського губернського правління і під «вищим керівництвом» Міністерства внутрішніх справ. Правління отримало право вирішувати згідно із шаріатом «духовного роду справи магометан»: про порядок богослужінь, обряди, «духовні треби» та про укладання і розірвання шлюбів.

До складу ТМДП входили: «духовний глава магометан» – муфтій, його помічник – кадіаскер, і, за посадою, повітові кадії Таврійської губернії. Обрання муфтія здійснювалося з елементом демократичності – збори у Сімферополі вищого духовенства, «старших із приходських чинів», губернського предводителя дворянства, мурз губернії, представників мусульман кожної волості висували три кандидатури, одну із яких і затверджував цар. Цікаво, що муфтія Оренбурзького магометанського духовного зібрання царська адміністрація призначала без будь-яких виборів. Положення 1831 р. зобов’язувало ТМДП, що розпочало свою діяльність у 1832 р., тримати підлегле йому духовенство і вірних у «спокої» та «порядку».

Цей акт також підтвердив, що в Криму мусульманські священнослужителі можуть обиратися лише із синів «магометанського духовенства», за винятком муфтія, яким міг стати представник іншого привілейованого стану.

Однією із форм власності, що збереглася в Криму з часів ханства, були вакуфи, тобто майно або капітали, передані мусульманами на благодійні цілі.

Це були значні матеріальні засоби, основу яких на момент анексії Криму складали орієнтовно 300 тис. десятин землі. Їх використовували на підтримку мечетей, текіє, духовних шкіл тощо. Нововведенням російського законодавства, яке йшло врозріз із нормами ісламського права, було те, що духовні вакуфи визнавалися тепер власністю духовенства, а не громади віруючих. ТМДП мало опікуватися їхнім станом.

У першій половині ХІХ ст. колонізація Криму набирала обертів: зростали міста, розбудовувався Чорноморський флот, засновувалися російські школи, нові церкви і монастирі, була побудована дорога до Ялти, продовжувалася роздача земель поміщикам та іноземним колоністам, російські сановники будували резиденції із палацами і парками.

Продовжувалася і практика утисків та обезземелення кримськотатарських селян. У 1860 р. російський посадовець Е. Тотлебен, направлений у Таврійську губернію для вивчення питання масової еміграції, писав: «30 років тому в Криму майже не було інших землевласників окрім вільних татар, між тим як тепер більша частина землі в Криму належить поміщикам, татари, які на ній живуть, перетворені на кріпосних». Він пояснював, що, скориставшись незнанням більшості кримських татар російської мови і законів, а також їхньою чесністю і вірою слову, «їх часто примушували підписувати папери, справжнє значення яких татари дізнавалися лише згодом, іноді через багато років, коли законним шляхом вони позбавлялися своєї власності».

Не випадково у 1846–1849 рр. Серед кримськотатарських мас набув популярності Алім Азамат-оглу (1816–1849), який сприймався як шляхетний розбійник і месник за кривди. Він народився у селянській родині, ймовірно, служив в армії, але дезертирував.

Його спритні та зухвалі напади на поміщиків, мурзаків, чиновників створили йому образ народного героя, «кримського Робін Гуда», який ділиться пограбованим із бідними і відновлює справедливість. Прості кримські татари, попри загрозу покарання, приховували Аліма та допомагали йому. «Розбійник, який нападав однією персоною на 8 і більше осіб, не боїться жодного переслідування», – повідомляла про нього поліція. Після кількох років переслідування, восени 1848 р. Аліма схопили, а наступного року засудили до 6000 ударів палицею та заслання.