Тема1. Вигнання. Життя і побут спецпереселенців

10 травня 1944 р. нарком внутрішніх справ Л. Берія вніс на розгляд Й. Сталіну проєкт рішення Державного Комітету Оборони «про виселення всіх татар з території Криму». Підписана Сталіним Постанова ДКО №5859сс «Про кримських татар» від 11 травня 1944 р. стала фатальною для цілого народу. Вона звинувачувала «багатьох кримських татар» у зраді Батьківщини, дезертирстві з частин Червоної армії, участь у німецьких каральних загонах, – ухваливши виселити всіх.

Рано-вранці 18 травня у всіх населених пунктах Криму до вигнання кримських татар приступили офіцери і бійці НКВС-НКДБ і Радянської армії.

Вони заходили в будинки кримських татар, оголошували про виселення, на збори давали кілька хвилин. З усіх боків півострова до вузлових залізничних станцій потягнулися вантажівки з нещасними людьми, яких силою заганяли у товарні вагони. Куди їх вивозили, люди не знали.

Уже 20 травня комуністи рапортували успішне завершення акції з виселення і подавали відомості про майно кримських татар.

Основну частину кримських татар депортували до Узбекистану, де вигнані кримські татари отримали статус «спецпереселенців». Вони перебували на обліку і були зобов’язані реєструватися в комендатурах – органах влади в місцях спецпоселень.

Кримських татар, які поверталися з фронту, також відправляли у місця вигнання.

За даними відділу спецпоселень НКВС СРСР, у листопаді 1944 р. в місцях виселення опинилися 193.865 кримських татар, із них в Узбекистані – 151.136, в Марійській АРСР – 8.597, в Казахської РСР – 4.286, решта були розподілені «для використання на роботах» до Молотовської (10.555), Кемеровської (6.743), Горьківської (5.095), Свердловської (3.594), Іванівської (2.800) та Ярославської (1.059) областей РРФСР. До цього числа не увійшли майже 6 тис. ув’язнених безпосередньо до ГУЛАГу під час депортації.

Перші місяці вигнання були найстрашнішими в житті народу. Побут депортованих був тяжким, смертність – дуже високою. За даними НКВС Узбецької РСР, упродовж перших пів року з моменту депортації в Узбекистані 1944 р. померло 16.052 кримських татар (10,6%), а в 1945-му р. – 13.183 (9,8%). Отже, протягом перших півтора роки після депортації в Узбекистані померло майже 30.000 кримських татар.

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 р. посилив режим заслання. Переїзд у сусідній район дозволявся тільки за наявності «виклику» від близьких родичів. Виїзд за межі місця поселення вперше карали п’ятиденним арештом, а повторне порушення розглядалося як «втеча з місця заслання» і каралося 20-ма роками ув’язнення.

Кримськотатарських спецпереселенців на нових місцях ніхто не чекав. Місцеві жителі, отруєні радянською пропагандою, підозріливо і вороже ставилися до прибулих вигнанців, називаючи їх зрадниками і ворогами.

У цей час Крим заселявся новими мешканцями. Це були здебільшого переселенці з РРФСР, менше – з Української РСР. Багато з них заселялися в будинки кримських татар, для інших будували житло.

У Криму стиралося все, що могло нагадати про корінний народ Криму – кримських татар. У 1944-1948 рр. більшість населених пунктів, назви яких мали кримськотатарське походження, були замінені російськими. Знищувалися пам’ятки кримськотатарської історії та культури. У вересні 1948 р. на сесії АН СРСР було покладено початок кампанії з перегляду історії Криму.

25 червня 1946 р. Верховна Рада радянської Росії прийняла Закон, яким затвердила перетворення Кримської АРСР на Кримську область. Згодом вона була передана зі складу РРФСР до складу УРСР Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19.02.1954 р. – «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки».

Проблеми депортованих народів дуже точно окреслив історик Павло Полян: «Несправедливість – в самому прецеденті «покарання народів», що підміняла судові розгляди проти конкретних осіб. Незалежно від будь-якої статистики, приписування колективної провини і застосування колективного покарання за ознакою етнічної приналежності є серйозним злочином проти людяності, нарівні зі взяттям і розстрілом заручників».