Тема 5. Героїзм і проблема колабораціонізму

До перемоги над Німеччиною дожили (і пізніше були депортовані) 9 тис. кримськотатарських солдатів і офіцерів. За військові подвиги в роки війни звання «Двічі Герой Радянського Союзу» удостоївся кримський татарин Амет-Хан Султан (серпень 1943 р., червень 1945 р.).

Звання «Герой Радянського Союзу» серед кримських татар одержали:

– Абдуль Тейфук (грудень 1943 р.),

– Абдураманов Узеїр (січень 1944 р.),

– Сеїтвелієв Сеїтнафе (вересень 1944 р.),

– Решидов Абдураїм (червень 1945 р.).

– Абілов Фетіслям (Анатолій) (нагороджений лише 5 травня 1990 р.).

Аналіз змісту нагородних листів, який здійснив історик і соціолог Рефік Куртсеїтов, показав, що від 1941 по 1945 р. 21 військовослужбовець із числа кримських татар були 24 рази представлені до звання «Герой Радянського Союзу». З них четверо були представлені двічі. До звання «Двічі Герой Радянського Союзу» був представлений і удостоєний лише Амет-Хан Султан.

Однією із найскладніших для розуміння є тема колабораціонізму в Другій світовій війні. Питання стосується військового, політичного, економічного співробітництва громадян держави з Німеччиною, Японією та Італією під час цієї війни. В радянський час до громадян-колабораціоністів застосовували терміни «зрадник», «пособник ворога».

Колабораціонізм у роки Другої світової війни був явищем розповсюдженим і мав місце в кожній окупованій країні. Протягом нетривалого часу Вермахт створив численні національні легіони зі слов’янських, кавказьких, балтійських, середньоазіатських народів і окремі російські козацькі військові частини.

На територіях, окупованих Третім Рейхом і його союзниками, нараховувалось близько 70 мільйонів радянських громадян. Загальна кількість колабораціоністів наближалась до півтора мільйона осіб, які пройшли через 800 (!) армійських батальйонів та інших військових і цивільних структур. Найбільше «співпрацівників» було з-поміж росіян. Майже до смерті Сталіна існування російських підрозділів Вермахту ретельно приховувалось. Максимальна кількість кримськотатарських колабораціоністів за всі роки війни у всіх формуваннях, зокрема, самообороні сіл, не перевищувала 15 тис. людей.

Отже, це було не унікальне, а радше типове явище. Однак провина за загальний гріх була розподілена геть не пропорційно і точно несправедливо. Її поклали на малочисельні народи, а окрім того – депортували їх із місць споконвічного проживання.

Упродовж останніх років, у рамках вивчення проблеми колабораціонізму, дослідники неодноразово звертались до теми «зрадницьких формувань» Вермахту. То хто ж вони – люди, які опинились «з іншого боку барикад»? Жертви трагічних обставин чи військові злочинці? Однозначних відповідей на це питання в пострадянській історіографії немає. Ми лише хотіли торкнутися «людського аспекту» цієї теми на прикладі сюжету про «татарські батальйони» – крізь призму джерел партизанського руху.

Ось уривки із документу, що зберігся в особистому фонді керівника Центрального Штабу партизанського руху (ЦШПР) П. Пономаренка – в листі Кримського штабу партизанського руху, де, окрім іншого, зафіксована інформація про «татарські батальйони»: «Згідно розвідувальних донесень, 1-4 січня 1944 р. супротивник продовжував прочісування лісів, партизани вели тяжкі оборонні бої, «зі сторони супротивника діяли частини румунів, до шести батальйонів німців і частини зрадників». Згідно розвідогляду ЦШПР від 12.01.1944 р., «зрадницькі формування» складали: 147, 148, 149, 151, 152, 154, 156 татарські батальйони (300-350 осіб кожен, від 2,1 до 2,4 тис. осіб), Кавказька дивізія – 17 тис. осіб, а також Грузинський батальйон (700 осіб), Вірменський, Туркестанський батальйони невстановленої чисельності. Вони охороняли села і розміщені в них склади».

«Кримські татари, як і все інше населення Криму… саботує всі заходи німців… Можна навести низку фактів поведінки татар в німецькому тилу:

а) в одній із підпільних організацій м. Сімферополя велику роботу проводить татарська інтелігенція,

б) група радянських патріотів у лікарні постачає партизанам медикаменти,

в) у двох добровольчих батальйонах створено групи радянських патріотів, які ведуть велику роботу зі знешкодження цих батальйонів,

г) командир загону добровольців, що охороняв у Джанкої військовополонених, де перебувало багато українських партизан і радянських полонених, Саранаєв Мустафа

допоміг 7 людям втекти з табору,

д) командира 154-го добровольчого батальйону Керімова Абдулу було заарештовано як

неблагонадійного, е) в 147-му батальйоні 76 осіб заарештовано і розстріляно як прорадянський елемент, ж) в селі Отар Бахчисарайського району активно діє підпільна організація,

з) активно діють підпільні групи в селах Казантип, Насиртаін.

Таких прикладів активної боротьби татар із окупантами можна привести ще багато». [Виділено нами. – Г.Б.]

А ось лист в центр легендарного «дяді Володі» – кримського татарина Абдули Дагджи – керівника підпільної партизанської організації, розстріляного гітлерівцями у 1943 р., в якому він, зокрема, повідомляє: «Я зблизився із трьома добровольцями, вони у мене вселяють певну довіру, вони дали чесне слово спокутувати свою провину перед Батьківщиною і виконувати всі наші накази і завдання. Низку моїх доручень вони виконали добре. Ось хто вони:

1. Газієв Бакі – з Ленінського району, закінчив педінститут, літератор. Працював в інституті ім. Пушкіна, був членом ВКП(б), був депутатом міської ради. 1941 року був в армії політруком, брав участь у боях під Перекопом, коли командир роти загинув, йому доручили командувати ротою. Був у п’яти місцях поранений, і саме в такому становищі, як він розповідає, коли вся рота загинула, залишалось ще декілька бійців, і всі вони потрапили в полон. Зараз він у батальйоні добровольців командир роти.

2. Аріфов Досмомбет – із Акшеїхського району, агроном, працював у земвідділі, був членом ВКП(б), в армії служив у береговій обороні в Євпаторії. Після окупації перейшли у Севастополь. Під час зимового наступу німців 1942 р. під Інкерманом потрапив у полон. Є писарем у тому ж батальйоні.

3. Тураєв Мурат – туркмен, колишній комсомолець, лейтенант Червоної армії, брав участь у десантній операції взимку 1942 року на Керченському півострові, біля Феодосії потрапив у полон; у тому ж батальйоні командир взводу.

Задача цього батальйону, як вони зазначають, служба у допоміжній поліції – охороняти в місті військові об’єкти, склади, забезпечувати патрулювання».

Навіть ці короткі відомості із біографій тих, про кого згадувалось у листі А. Дагджи, а також обставини їхнього включення у батальйон дають підстави говорити про передчасність різких оцінок щодо трактування проблеми колабораціонізму.

Ці роздуми не варто сприймати як можливість виправдати тих, хто брав участь в каральних операціях проти мирних громадян. Їм немає пробачення – і багатьох із них рука правосуддя наздогнала вже під час війни, а когось – і в наступні роки. Усе ж можемо стверджувати, що значна частина людей, що служили в тих або інших формуваннях Вермахту, потрапила туди зовсім не за власним бажанням, а в ситуації безальтернативній і безвихідній, – й саме тому цих людей варто розглядати передусім як жертв війни.