Тема 2. Смерть Й. Сталіна і зародження національного руху кримськотатарського народу в 1950-х рр.

Спочатку переважним настроєм депортованих було відчуття пригніченості. В кінці 1940-х рр. відбулися арешти представників кримськотатарської інтелігенції. А біля витоків національного руху стояли ті, хто належав до колишньої державної еліти кримськотатарського народу – партійні працівники, військові, письменники.

Ще за життя Й. Сталіна в їхньому середовищі відбувалося обговорення варіантів дій, які б спонукали владу повернути кримськотатарський народ у Крим.

5 березня 1953 р. тиран помер.

Для депортованих народів смерть Й. Сталіна була пов’язана з надіями на звільнення із заслання і повернення на батьківщину. У доповіді М. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС у лютому 1956 р. було сказано про несправедливість, допущену стосовно виселених народів. А Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28.04.1956 р. «Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, балкарців, турок – громадян СРСР, курдів, хемшилів і членів їхніх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни» скасував режим спецпоселень цих народів і звільнив їх від обов’язкового нагляду. Однак зняття обмежень не тягло «повернення майна, конфіскованого при виселенні» і повернення в місця, звідки люди були вигнані.

Активні представники кримськотатарського народу стали звертатися до вищих державних органів з проханням про повернення кримських татар на батьківщину.

В одному із перших таких звернень – листі кримськотатарських комуністів до членів Президії ЦК КПРС – ставилося питання про повернення кримських татар на батьківщину. Однак ані цей лист, ані наступні листи не мали успіху. Відповідь влади: зняття з кримських татар статусу спецпереселенців не дає права на повернення на батьківщину.

У листопаді 1956 р. було прийнято Постанову Політбюро ЦК КПРС «Про відновлення національних автономій калмицького, карачаївського, балкарського, чеченського і інгуського народів», згідно з якою розпочалося повернення цих народів у місця колишнього проживання. Кримські татари такої можливості не отримали.

Відмова у праві повернутися на батьківщину для кримських татар була сформульована в шостому пункті цієї постанови: «Визнати недоцільним надання національної автономії татарам, які раніше проживали в Криму».

До осені 1957 р. в різних місцях проживання кримських татар виникла мережа «ініціативних груп». Завдяки їхній діяльності у вищі органи влади направлялися звернення, підписані десятками тисяч людей.

У березні 1958 р. активісти руху добилися зустрічі із заступником голови Ради Міністрів СРСР А. Мікояном. Після бесіди вони розповідали співвітчизникам про те, що кримські татари незабаром будуть повернуті на батьківщину. Однак досвідчений кремлівський апаратник обдурив делегатів. Крім репресій проти учасників зустрічі, це ні до чого не привело.

У 1959 р. було направлено нове звернення до ЦК КПРС із 10.000 підписів, а у березні 1961 року на адресу Президії ЦК КПРС надійшла петиція, що зібрала 18.000 підписів.